КМР ЗС дослідив стандарт розумної та обачливої поведінки комерсанта.

ТОВ «Бізнеспром Інвест» (Товариство) звернулося до господарського суду з позовом до Банку про визнання недійсним договором поруки.

Позивач стверджує, що відповідач як сторона договору поруки навмисно з метою виконання трансформації (реструктуризації) кредитного портфеля Банку ввів в оману позивача про існування в нього договорів, укладених на забезпечення права вимоги за кредитними зобов'язаннями ТОВ «Поляріс М» у розмірі, що суттєво перевищує розмір заборгованості за кредитом, та спонукав позивача до укладання оскарженого договору поруки. На переконання позивача, наведені ним у позовній заяві обставини вказують на відсутність договорів забезпечення у Банку, що мало важливе значення при укладенні договору поруки та підтверджує факт обману позивача, оскільки якби він знав про відсутність забезпечень, то не уклав би з відповідачем кредитний договір та оспорювань договір поруки.

Рішенням господарського суду, залишеним без змін ухвалою апеляційного господарського суду, в позові відмовлено. КГС ВС залишив без змін рішення судів попередніх інстанцій з огляду на таке.

Шкірна сторона під час укладання правочину має вести себе добросовісно, обачливо та розумно, об'єктивно оцінювати ситуацію. При встановленні наявності обману суд має враховувати стандарт поведінки розумного учасника обороту, який має схожі характеристики зі стороною, введеною в обман.

Якщо обидві сторони правочину є суб'єктами господарської діяльності (професійними комерсантами, підприємцями), стандарти розкриття інформації та можливість введення в обман є зовсім іншими, ніж у випадку, якщо стороною правочину були дві фізичні особи або банк та пересічний громадянин, споживач банківської послуги . Стандарт розумної та обачливої поведінки комерсанта набагато вищий, порівняно зі стандартом пересічної розумної людини.

Сторони мають інформувати одна одну про важливі обставини, які можуть спричинити рішення укласти правочин, тому замовчування важливої для сторони інформації, яка могла впливати на її намір укласти договір, може бути кваліфікована як обман. Обов'язок щодо розкриття інформації випливає з принципу добросовісності, закріпленого у ст. 3 ЦК України. Водночас нереалістичні уявлення й очікування однієї сторони щодо суті чи наслідків правочину не можуть бути кваліфіковані як введення її в оману іншою стороною. Інша сторона не могла розкрити інформацію про помилковість таких уявлень, оскільки вони є очевидно нерозумними, неочікуваними, нетиповими.

Дослідивши наявні у матеріалах справи докази відповідно до вимог ст. 86 ЦПК України, суди попередніх інстанцій дійшли правильних висновків щодо недоведення позивачем обставин про те, що представниками Банку під час укладання оспорюваного договору поруки Товариству повідомлялися відомості, які не відповідають дійсності, та що представники Банку замовчували обставини, які мали істотне значення для правочину та вчинялися винні, навмисні дії, які б свідчили про намагання відповідача запевнити позивача про такі властивості й наслідки Договору поруки, які насправді наступити не можуть.

З текстом постанови КМР ЗС у справі № 911/459/20 можна ознайомитися – https://reyestr.court.gov.ua/Review/94643002