Правочин має відповідати імперативній цивільно-правовій нормі, що існувала на момент його вчинення – суддя КЦС НД Василь Крат

Доповідач вказавши на окремі аспекти тлумачення та застосування ст. 203 ЦК України. Зокрема, він звернув увагу на назву статті: «Загальні вимоги, дотримання яких є необхідним для чинності правочину». Тож, на його думку, слід розглянути співвідношення зрозуміти «чинність договору» та «дійсність договору». Василь Крат зазначив, що може бути щонайменше три варіанти тлумачення співвідношення цих зрозуміти: 1) «чинність» і «дійсність» у розумінні ст. 203 ЦК України мають однакове смислове навантаження та ідентичні правові наслідки. За такого підходу нечинність правочину прирівнюється за підставами, наслідками, іншими ознаками до його недійсності; 2) «чинність» і «дійсність» є схожими поняттями, проте різними за своєю сутністю; 3) «чинність» і «дійсність» – взаємопов'язані поняття, але різні за своєю сутністю. Вимоги до чинності та дійсності можуть збігатися, але й можуть відрізнятися. Зокрема, чинність охоплює вимоги, які дають змогу стверджувати про вчинення правочину (наприклад, істотні умови, необхідні для укладення договору, втілення домовленості сторін у належну форму). Тому поняття «нечинність правочину» та «недійсність правочину» не є синонімічними.

«Це наштовхує на певні роздуми щодо того, з якою метою законодавець використав у назві статті саме термін «чинність», а не «дійсність», хоча ми звикли в доктрині оперувати термінами «дійсність» або «недійсність» правочину», – сказав суддя КЦС НД. Він зазначив, що термін «чинність» ужитий і в інших статтях ЦК України, а також аналіз ст. 203 ЦК України допоможе і в розумінні інших положень Кодексу.

Також суддя порушив питання, яким вимогам має відповідати зміст правочину. Він навів постанову ВС від 11 липня 2020 року в справі № 281/129/17, в якій Суд зробив важливі висновки про те, що правочин повинен відповідати саме цивільно-правовим нормам. Доповідач зазначив, що багато учасників цивільного обороту констатують невідповідність правочину громадським нормам, проте така невідповідність не породжуватиме недійсності правочину. При цьому ВС у згаданій постанові зазначив, що під вимогами, яким не повинен суперечити правочин, слід розуміти ті правила, що містяться в імперативних нормах.

Крім того, доповідач навів висновок, зроблений в постанові ЗС від 11 грудня 2020 року в справі № 591/3176/17, про те, що обов'язковість акта цивільного законодавства випливає з його змісту. У справі, що розглядалася, спір стосувався встановлення неустойки за правомірну відмову від договору. Проаналізувавши норми права, ВС частково задовольнив позов про визнання пункту договору недійсним, оскільки встановлення саме такої неустойки (за правомірну відмову від договору) було кваліфіковане як порушення положення акта цивільного законодавства, що випливає з його змісту.

Насамкінець Василь Крат акцентував на тому, на який момент правочин має відповідати вимогам норм приватного права. Він зазначив, що у постанові ВС від 24 квітня 2020 року в справі № 522/25151/14-ц зроблено висновок, що підстави недійсності, оспорюваності або нікчемності правочину повинні існувати саме на момент його вчинення. «Дуже часто учасники цивільного обороту посилаються, зокрема, на те, що правочин не відповідає імперативній цивільно-правовій нормі, яка була прийнята вже після його вчинення. Звичайно, що з погляду ст. 203 ЦК України посилання на таку норму не може впливати на недійсність правочину», – сказавши суддя КЦС ВС.