Щодо відшкодування шкоди водієм за незабезпечення належного виконання посадових обов’язків.

У травні 2017 року Донецький державний університет управління звернувся до суду з позовом до ОСОБА_1 про відшкодування матеріальної шкоди, завданого працівником.

Позовна заява мотивована тим, що ОСОБА_1 знаходився у трудових відносинах з Донецьким державним університетом управління з 18 березня 2016 року до 01 вересня 2016 року та працював на посаді водія.

18 березня 2016 року між ОСОБА_1 та Донецьким державним університетом управління було укладено договір про повну матеріальну відповідальність, відповідно до пункту 1 якого працівник приймає на собе повну матеріальну відповідальність за збереження ввіреного йому майна – автомобіля марки ЗАЗ-DAEWOO TF698К, реєстраційний номер НОМЕР_1 .

07 липня 2016 року ОСОБА_1 , керуючи вказаним автомобілем, скоїв дорожньо-транспортну пригоду (далі – ДТП), чим спричинив університету матеріальну шкоду у розмірі 47 839 грн. Наказом Донецького державного університету управління № 113 від 02 серпня 2016 року до ОСОБА_2 застосовано захід дисциплінарної відповідальності та покладено повну матеріальну відповідальність за нанесення матеріальної шкоди, запропоновано покрити витрати на ремонт автомобіля або відремонтувати його самостійно. На момент ДТП службовий автомобіль використовувався ОСОБА_1 у власних цілях, без будь-яких письменних доручень з боку керівництва Донецького державного університету управління.

У добровільному порядку ОСОБА_2 не відшкодував заподіяну шкоду, у зв'язку з чим Донецький державний університет управління просив суд стягнути з ОСОБА_1 на свою користь матеріальну шкоду у розмірі 47 839 грн.

Рішенням Іллічівського районного суду міста Маріуполя Донецької області від 11 вересня 2018 року позов Донецького державного університету управління задоволено частково. Стягнуто з ОСОБА_1 на користь Донецького державного університету управління матеріальну шкоду у розмірі 1 957,14 грн та витрати на сплату суднового збору у розмірі 58 грн.

Рішення суду першої інстанції мотивоване тим, що договір про повну матеріальну відповідальність працівника від 18 березня 2016 року, укладений між Донецьким державним університетом управління та ОСОБА_1 , не може мати юридичної сили і не може бути підставою для матеріальної відповідальності, оскільки такий міг бути укладений лише із працівниками визначених категорій, до яких ОСОБА_1 не належить, той самий факт укладення із працівником договору про повну матеріальну відповідальність не є підставою для покладення матеріальної відповідальності у повному розмірі шкоди за пунктом 1 частиною першою статті 134 КЗпП України. Також суд не побачив підстав для покладення на відповідача повної матеріальної відповідальності, передбачених пунктом 7 частини першої статті 134 КЗпП України.

Постановою Донецького апеляційного суду від 12 грудня 2018 року апеляційну скаргу Донецького державного університету управління залишено без задоволення. Рішення суду першої інстанції залишено без змін.

Постанова суду апеляційної інстанції мотивована тим, що ОСОБА_1 не належить до категорії працівників, з якими згідно зі статтею 135-1 КЗпП України може бути укладений договір про повну матеріальну відповідальність.

Отже, договір про повну матеріальну відповідальність працівника від 18 березня 2016 року, укладений між Донецьким державним університетом управління та ОСОБА_1 за таких обставин не може мати юридичної сили та не може бути підставою для матеріальної відповідальності, оскільки такий можна укладати лише із працівниками визначених категорій та сам факт укладення із працівником договору про повну матеріальну відповідальність не є підставою для покладення матеріальної відповідальності у повному розмірі шкоди за пунктом 1 частини першої статті 134 КЗпП України.

Також судом не встановлено підстав для покладення на відповідача повної матеріальної відповідальності, передбачених пунктом 7 частини першої статті 134 КЗпП України. Проаналізувавши надані сторонами докази, колегія суддів погодилася із висновком суду про те, що позивач не надав суду належних та допустимих доказів на підтвердження того, що на момент скоєння ДТП відповідач використовував належний позивачу автомобіль у своїх цілях чи не в його інтересах, а отже не довів, що шкода була нанесена ОСОБА_1 не під час виконання ним своїх трудових обов'язків.

Статтею 1166 ЦК України встановлено, що майнова шкода, нанесена неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю особистим немайновим правам фізичної або юридичної особи, а також шкода, нанесена майну фізичної або юридичної особи, відшкодовується в повному обсязі особою, яка її надала.

Відповідно до статті 1187 ЦК України джерелом підвищеної безпеки є діяльність, пов'язана з використанням, зберіганням або утриманням транспортних засобів, що створює підвищену безпеку для особи, яка цю діяльність здійснює та інших осіб. Шкода, нанесена джерелом підвищеної безпеки, відшкодовується особою, яка на відповідній правовій підставі (право власності, інше мовне право, договір підряду, оренди тощо) володіє транспортним засобом, механізмом, іншим об'єктом, використання, зберігання чи утримання якого створює підвищену безпеку. Особа, яка здійснює діяльність, що є джерелом підвищеної безпеки, відповідає за завдану шкоду, якщо вона не доведе, що шкода була нанесена внаслідок непереборної сили або наміру потерпілого.

За змістом частин першої, другої та четвертої статті 130 КЗпП України працівники несуть матеріальну відповідальність за шкоду, заподіяний підприємству, установі, організації внаслідок порушення покладених на них трудових обов'язків. При покладенні матеріальної відповідальності права та законні інтереси працівників гарантуються шляхом встановлення відповідальності тільки за прямий дійсну шкоду , лише в межах і порядку, передбачених законодавством, та за умови, коли така шкода заподіяно підприємству, установі, організації винними протиправними діями (бездіяльністю) працівника. На працівників не може бути покладена відповідальність за шкоду, що відноситься до категорії нормального виробничо-господарського ризику.

У статті 131 КЗпП України зазначено, що власник або уповноважений ним орган зобов'язаний створити працівникам умови, необхідні для нормальної роботи, та забезпечення повного збереження дорученого їм майна. Працівники зобов'язані бережливо ставитися до майна підприємства, установи, організації та вживати заходів до запобігання шкоди.

Відповідно до статті 132 КЗпП України за шкоду, заподіяну підприємству, установі, організації при виконанні трудових обов'язків, працівники, крім працівників, що є посадовими особами, з яких заподіяно шкоду, несуть матеріальну відповідальність у розмірі прямої дійсної шкоди, але не більше свого середнього місячного заробітку.

Стаття 134 КЗпП України передбачає випадки, за наявності яких, відповідно до законодавства працівники несуть матеріальну відповідальність у повному розмірі шкоди, заподіяної з їх вини підприємству, установі, організації. Зокрема пункт 1 цієї статті зазначає, що між працівником та підприємством, установою, організацією відповідно до статті 135-1 цього Кодексу укладено письмовий договір про взяття на себе працівником повної матеріальної відповідальності за незабезпечення цілості майна та інших цінностей, переданих йому для зберігання або для інших цілей.

Згідно зі статтею 135-1 КЗпП України паперові договори про повну матеріальну відповідальність можуть бути укладені підприємством, установою, організацією з працівниками (що досягли вісімнадцятирічного віку), які займають посади або виконують роботи, безпосередньо пов'язані із зберіганням, обробкою, продажем (відпуском ), перевезенням чи застосуванням у процесі виробництва переданих їм цінностей. Перелік таких посад та робіт, а також типовий договір про повну індивідуальну матеріальну відповідальність затверджуються у порядку, який визначається Кабінетом Міністрів України.

Як роз'яснено у пункті 8 постанови Пленуму Верховного Суду України від 29 грудня 1992 року «Про судову практику у справах про відшкодування шкоди, завданого підприємствам, установам, організаціям їх працівниками», що розглядає справи про матеріальну відповідальність на підставі письмового договору, укладеного працівником з підприємством, установою, організацією, про взяття на себе повної матеріальної відповідальності за незабезпечення цілості майна та інших цінностей (нестача, зіпсуття), переданих йому на зберігання або для інших цілей (пункт 1 статті 134 КЗпП), суд зобов'язаний перевірити, чи належить відповідач до категорії працівників, з якими відповідно до статті 135-1 КЗпП може бути укладено такий договір та чи був він укладений. За відсутності цих умов на працівника за нанесений ним шкоду може бути покладена лише обмежена матеріальна відповідальність, якщо згідно з чинним законодавством працівник з інших підстав не несе матеріальної відповідальності в повному розмірі шкоди.

Відповідно до Переліку посад і робіт, які заміщуються або виконуються робітниками, з якими підприємством, установою, організацією можуть укладатися письмові договори про повну матеріальну відповідальність за незабезпечення збереження цінностей, які були передані їм для зберігання, обробки, продажу, перевезення або застосування в процесі виробництва, затвердженим постановою Державного комітету Союзу Радянських Соціалістичних Республік з питань праці та соціальних питань та ВЦРПС від 28 грудня 1977 року № 447/24, посада водія не входить до цього Переліку.

У листі Міністерства праці та соціальної політики України від 27 травня 2008 року № 146/06/186-88 зазначено, що наявність посади або роботи в Переліку посад і робіт, які заміщаються або виконуються робітниками, з якими підприємством, установою, організацією можуть укладатися письмові договори про повну матеріальну відповідальність за незабезпечення збереження цінностей, які були передані їм для збереження, обробки, продажу (відпуску), перевезення або застосування у процесі виробництва, не дає підстав для укладення договору про повну матеріальну відповідальність, якщо у змісті трудової функції працівника відсутні перелічені обов'язки.

Однак такі трудові функції не передбачають таких дій як незабезпечення збереження цінностей, які були передані працівнику для збереження, обробки, продажу (відпуску), перевезення або застосування в процесі виробництва, оскільки однією з умов укладення договору про повну матеріальну відповідальність є виконання працівником роботи, безпосередньо пов'язаної зі зберіганням, обробкою, продажем (відпуском), перевезенням або застосуванням у процесі виробництва цінностей.

Відповідно до пункту 7 частини першої статті 134 КЗпП України працівники несуть матеріальну відповідальність у повному розмірі шкоди, заподіяного з їх вини підприємству, установі, організації, у випадках, коли шкода нанесена не при виконанні трудових обов'язків.

Підставою настання матеріальної відповідальності працівників є трудове майнове правопорушення, тобто невиконання або неналежне виконання працівником покладених на нього трудових обов'язків, внаслідок чого підприємству, установі чи організації було нанесено майнову шкоду.

Трудові обов'язки працівника визначаються законодавством, трудовим договором, посадовою інструкцією, наказами керівника тощо.

Таким чином, до працівника може бути пред'явлений позов підприємством, установою, організацією про відшкодування шкоди у повному розмірі у разі, коли працівник наніс таку шкоду підприємству не під час виконання ним трудових обов'язків.

Враховуючи зазначене, суди першої та апеляційної інстанцій, на підставі належним чином оцінених доказів, дійшли обґрунтованого висновку про те, що позивач не надав суду належних та допустимих доказів на підтвердження того, що на момент скоєння ДТП відповідач використовував належний позивачу автомобіль у своїх цілях чи не в інтересах Донецького державного університету управління, чим не довів, що шкода був нанесений ОСОБА_1 не при виконанні ним своїх трудових обов'язків. Під час розгляду справи позивач не додав суду тієї обставини, що відповідач неправомірно заволодів належним йому транспортним засобом та наніс шкоду не під час виконання трудових обов'язків.