Спростування недостовірної інформації не є способом цивільно-правової відповідальності, – КЦС ВС

Суд першої інстанції відмовив у задоволенні позову про захист гідності, честі та ділової репутації, відшкодування моральної шкоди, зокрема, з огляду на те, що відповідач продублював оскаржену інформацію зі статті у журналі, що посилається на матеріали розслідування інтернет-сайту.

Апеляційний суд змінив рішення місцевого суду в частині мотивів відмови у задоволенні позову, вказавши також на те, що повідомлення відповідачем про те, що в іншому засобі масової інформації було розміщено оскаржену позивачкою інформацію, не може бути правовою підставою для притягнення до відповідальності.

Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду скасував ухвалу апеляційного суду, передав справу на новий розгляд до суду апеляційної інстанції, навівши таке правове обґрунтування.

Пунктом 2 год. 3 ст. 26 Закону України «Про друковані засоби масової інформації (пресу) в Україні» передбачено, що журналіст зобов'язаний подавати для публікації об'єктивну та достовірну інформацію.

Відповідно до ч. 2 ст. 37 цього Закону, якщо редакція не має доказів того, що опубліковані нею відомості відповідають дійсності, вона зобов'язана на вимогу заявника опублікувати їх спростування.

Відповідно до положень ст. 42 зазначеного Закону редакція, журналіст не несе відповідальності за публікацію відомостей, які не відповідають дійсності, принижують честь і гідність громадян, зокрема, якщо ці відомості є дослівним відтворенням матеріалів, опублікованих іншим друкованим ЗМІ із посиланням на нього.

У наведених випадках засоби масової інформації звільняються лише від обов'язку щодо відшкодування збитків та моральної шкоди. Оскільки спростування поширеної недостовірної інформації не є способом цивільно-правової відповідальності, оскільки не має компенсаційного та майнового характеру, то на засоби масової інформації може бути покладено обов'язок опублікувати спростування.

Відповідно до вищезазначених положень Закону саме на відповідача покладаються обов'язки: переконатися у достовірності поширеної ним інформації; у разі відсутності доказів достовірності оспорюваної інформації, утриматися від її поширення; надати суду докази достовірності такої інформації, а у разі їх відсутності – вилучити та спростувати її.

Положеннями національного законодавства та сталою практикою Європейського суду з прав людини підтверджується обов'язок відповідача у цій категорії справ перевіряти поширену ним інформацію та її джерела.

Апеляційний суд не звернув уваги на те, що поширена відповідачем інформація не є дослівним відтворенням матеріалів, опублікованих іншими ЗМІ, а формально зазначив, що відповідач лише послався на статтю в іншому ЗМІ.

Також Верховний Суд вказав суду на юридичний склад дифамаційного правопорушення.

Постанова Верховного Суду від 10 лютого 2021 року у справі № 753/338/19 (провадження № 61-16277св20) – https://reyestr.court.gov.ua/Review/94873667